En blå och gul flagga med en vit siluett av en duva på.
Lyssna

Nyhet / Publicerad 27 januari 2026

22 feb: Fredsbön för Ukraina

Söndag 22 februari 17:00 samlas vi för bön för fred som ett tecken på solidaritet med Ukraina. Det blir också musik från Taizé och inslag av olika kyrkliga traditioner.

 

Ljuständning och en stunds kontemplation i tystnad.

Medverkan av Kronokören under ledning av Erika Olsson Hallberg, solister Nadiia Hrynyshyn och Ivan Bilokin.

Enkelt kaffe och kakor efter gudstjänsten.

Reflektion av prästen Cristoffer Forssander

 

Viras skratt

- Vad händer med ett liv utan framtid?

Idag närmar vi oss den fjärde fredsbönen för Ukraina. Det känns meningsfullt att ha dessa fredsböner. Samtidigt önskar jag att jag aldrig behövt hålla i dem som präst.
I en värld som ter sig alltmer hemsk och galen är det lätt att tappa både hoppet och framtidstron.

Krig, vare sig de sker i Ukraina eller någon annanstans i världen, berövar människor betydligt mer än vad vi ofta kan föreställa oss. Vi ser bilder på sönderbombade hem, dödade människor och en mängd fruktansvärda livsöden.

Efter fyra år har jag fått träffa många ukrainare. Ingen av dem är oberörd efter åren av krig, oavsett om de är kvar i Ukraina eller om de tvingats fly hit eller till något annat land.

Massvis med människor befinner sig nu på olika platser i en form av mardrömslik limbo, ofta långt bort från sina nära och kära. 

EU:s massflyktsdirektiv har gett många ukrainare en fristad, men ett liv utan en framtid. Åtminstone inte längre än till mars månad varje år, då myndigheterna beslutar om förlängning eller inte.

Jag minns ofta orden från en väldigt god vän från Ukraina som jag skjutsade hem en kväll:
"Vi kan inte åka hem och vi kan inte bygga något nytt liv här. Vi hör inte hemma någonstans och jag vill bara skrika, men det är ingen som hör mig."

Jag lägger handen på hennes axel. Det är svårt att hitta några ord som ger tröst. Men att stanna kvar är också ett starkt uttryck för att visa att man finns där för någon annan. Inom mig känner jag hennes sorg och smärta. Det är svårt att hålla tårarna borta.

Jag träffar ofta Ira, en annan fin vän. Hon har inte kunnat träffa sina föräldrar på flera år. Hon saknar sin mamma och pappa och de saknar henne.

Vid ett annat tillfälle, på nyårsafton, mötte jag pensionären Yuri. Han hade mellanlandat här i Karlstad efter att ha rest till Ryssland för att söka svar på vad som hänt med hans son, som han inte hört av på över tre år. 
Via fronten kunde han inte ta sig in i de ockuperade områdena, så han var tvungen att försöka åka dit ”bakvägen”. Han blir bryskt behandlad, utan någon som helst medmänsklighet, och utskickad ur Ryssland igen. Han vet fortfarande inte vad som hänt hans älskade son.

Jag träffar också ibland Hanna, vars man var fängslad i Ryssland och som utsatts för alla otänkbara hemskheter. En fru utan sin make och barn utan sin pappa. Vid påsken 2025 släpps han i en stor fångutväxling. Vad sätter en så lång fängelsetid för spår i en människa? Kan man läka? Blir familjen hel igen?

Listan på fruktansvärda berättelser är lång. Och då har jag dessutom bara hört ett fåtal av alla berättelser som finns. De gånger jag har suttit bredvid gråtande ukrainare är fler än jag orkar räkna.

Hopp i mörkret

Ibland håller vi de här hemskheterna ifrån oss. Jag tror vi gör det för att skydda oss själva och inte låta det ta tag för mycket i oss. Men vi behöver påminna oss om att de här berättelserna kunde handlat om din mamma, din pappa, din fru, din man, ditt barn eller kanske din vän.

Förra årets fredsbön satte djupa spår i mig. Ansiktsuttrycken, förtvivlan, tårarna och… den grå färgen i ansiktena. All bottenlös förtvivlan och sorg.

Under förra fredsbönen hade vi tre tysta minuter. En minut för varje år som kriget har pågått.
Under tystnaden hände något väldigt speciellt. 

I vänstra korsarmen av kyrkan finns en liten lekdel för barn. Där sitter några av de ukrainska barnen under fredsbönen. 

Tystnadens tyngd har sänkt sig över alla i kyrkan… det är svårt att ta in. Minuterna går… tre väldigt långa och tunga minuter. Överallt hörs snyftningar och jag ser folk som gråter.
Mitt i allt detta hörs plötsligt ett glädjefullt litet skratt. Det kommer överraskande och bryter in i tystnaden. Ett litet barn som skrattar mitt i tystnaden, sorgen och förtvivlan! 
Jag vet dessutom vem barnet är. Det en underbart glad och sprallig liten tjej som ofta sprider glädje omkring sig.
Ett frö av hopp sås mitt i sorgen. Ett skratt som öppnar upp för något nytt. En framtid, ett hopp, ett ljus, en tro på en möjlighet.

Kan vi ens våga hoppas på en framtid när världen ser ut som den gör? Är det ens möjligt att tro på en bättre värld när allting är så svart? När allting känns som en enda lång återvändsgränd är det svårt att se något ljus i tunneln.
Jag har också svårt att se framtiden. Jag har också svårt att våga hoppas. Men jag måste fortsätta göra det. För mina ukrainska vänners skull, men också för min egen skull.

Och mitt i en tystnad bryter den lilla flickans skratt in. Flickans namn är Vira, vilket betyder tro på ukrainska.
När vi inte längre vet någonting om hur framtiden blir, när vi inte kan se bortom vår egen horisont, så måste vi våga lyssna till barnens skratt och våga tro… tro på att hoppet ändå finns kvar där ute någonstans.

Jag väljer att lyssna till det skrattet. Jag låter det ge mig det hopp som både jag och du behöver.

Сміх Віри
– Що відбувається з життям без майбутнього?

Сьогодні ми наближаємося до четвертої Молитви за мир в Україні. Видається важливим проводити ці Молитви за мир. Водночас я бажаю, щоб мені, як священникові, ніколи не довелося їх проводити.

У світі, який здається дедалі жахливішим і божевільнішим, легко втратити і надію, і віру в майбутнє. Війни, чи то в Україні, чи деінде у світі, позбавляють людей значно більшого, ніж ми часто можемо собі уявити. Ми бачимо фотографії розбомблених будинків, убитих людей і безліч жахливих доль.

За чотири роки мені довелося зустріти багатьох українців. Жоден з них не залишився байдужим після років війни, незалежно від того, чи вони залишилися в Україні, чи були змушені тікати сюди або в іншу країну. Безліч людей зараз перебувають у різних місцях у своєрідному кошмарному підвішеному стані, часто далеко від своїх рідних та близьких.
Директива ЄС про тимчасовий захист надала бачатьом українцям притулок, але життя без майбутнього. Принаймні не далі, ніж до березня кожного року, коли влада вирішує, продовжувати його чи ні.

Я часто згадую слова дуже хорошої подруги з України, яку я підвозив додому одного вечора: "Ми не можемо поїхати додому і не можемо побудувати нове життя тут. Ми ніде не належимо, і я просто хочу кричати, але ніхто мене не чує".

Я кладу руку їй на плече. Важко знайти слова, які б потішили. Але залишитися поруч – це також сильне вираження того, що ти тут для когось іншого. Всередині себе я відчуваю її смуток і біль. Важко стримати сльози.

Я часто зустрічаю Іру, ще одну прекрасну подругу. Вона не бачила своїх батьків кілька років. Вона сумує за мамою й татом, а вони сумують за нею.

Іншого разу, напередодні Нового року, я зустрів пенсіонера Юрія. Він зупинився тут, у Карлстаді, після поїздки до Росії, щоб знайти відповідь на те, що сталося з його сином, про якого він не чув понад три роки. Через лінію фронту він не міг потрапити на окуповані території, тому мусив спробувати поїхати туди "чорним ходом". З ним брутально поводяться, без жодної людяності, і висилають назад із Росії. Він досі не знає, що сталося з його улюбленим сином.

Я також іноді зустрічаю Ганну, чоловік якої був ув'язнений в Росії і пережив усі немислимі жахи. Дружина без чоловіка і діти без батька. На Великдень 2025 року його звільняють у рамках великого обміну полоненими. Які сліди залишає такий тривалий час у в'язниці в людині? Чи можна зцілитися? Чи стане сім’я знову цілісною?
Список жахливих історій довгий. І це при тому, що я чув лише невелику частину всіх існуючих історій. Рази, коли я сидів поруч з українцями, що плакали, більше, ніж я можу порахувати.

Надія в темряві
Іноді ми тримаємо ці жахи подалі від себе. Я думаю, ми робимо це, щоб захистити себе і не дозволити їм занадто сильно опанувати нами. Але ми повинні нагадувати собі, що ці історії могли б бути про твою маму, твого тата, твою дружину, твого чоловіка, твою дитину або, можливо, твого друга.

Минулорічна Молитва за мир залишила глибокий слід у моїй душі. Вирази обличчя, розпач, сльози і... сірий колір на обличчях. Увесь бездонний відчай і смуток. Під час минулої Молитви за мир у нас було три хвилини тиші. Одна хвилина за кожен рік, що триває війна.
Під час тиші сталося щось дуже особливе. У лівій частині храму є невеликий ігровий куточок для дітей. Там сидять деякі українські діти під час Молитви за мир. Тягар тиші опустився на всіх у церкві... це важко усвідомити. Хвилини минають... три дуже довгі й важкі хвилини. Звідусіль чути схлипування, і я бачу, як люди плачуть.

Посеред усього цього раптом лунає радісний смішок. Він приходить несподівано і вривається в тишу. Маленька дитина сміється посеред тиші, смутку та розпачу! Крім того, я знаю, хто ця дитина. Це неймовірно весела та жвава дівчинка, яка часто поширює навколо себе радість.

Зерно надії сіється посеред смутку. Сміх, який відкриває щось нове. Майбутнє, надія, світло, віра в можливість. Чи можемо ми взагалі наважитися сподіватися на майбутнє, коли світ виглядає так, як він виглядає? Чи можливо взагалі вірити в кращий світ, коли все так чорно? Коли все здається суцільним глухим кутом, важко побачити світло в кінці тунелю.

Мені також важко бачити майбутнє. Мені також важко наважитися сподіватися. Але я мушу продовжувати це робити. Заради моїх українських друзів, але також і заради себе.
І посеред тиші вривається сміх маленької дівчинки. Ім'я дівчинки – Віра, що означає віра по-українськи. Коли ми більше нічого не знаємо про те, яким буде майбутнє, коли ми не можемо бачити далі нашого власного горизонту, ми повинні наважитися прислухатися до сміху дітей і наважитися вірити... вірити, що надія все ще десь там існує.
Я вирішую прислухатися до того сміху. Я дозволяю йому дати мені надію, якої потребуємо і я, і ти.